Олесь Донченко — загублений талант двадцятих років. Поет і прозаїк, якому роздавали чи не найбільше компліментів серед молоді й пророкували блискуче майбутнє, помер у провінції, пописуючи твори для дітей.
Народився Донченко 19 серпня 1902 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині. Дитинство пройшло в селі Багачка Перша, де вчителював батько. Коли хлопцеві виповнилося десять років, сім’я перебралася до Лубен. Там Олесь вступив до гімназії, де його як учительського сина звільнили від плати за навчання. Гімназія багато дала майбутньому письменнику. Тут він почав писати вірші російською мовою, і хоча до збірки "Кружок поэтов", яку активні лубенські школярі видали 1917 року, вони ще не потрапили, та вже наступного року Донченко дебютував із віршем "Журлива пісня" на сторінках місцевої газети "Рідний край".
Гімназію Донченко закінчував 1920 року вже в радянській Україні, де катастрофічно бракувало освічених людей. Лубенський відділ позашкільної освіти негайно відрядив вісімнадцятирічного юнака вчителем у село Остапівку на Лубенщині. Через два роки він повернувся до повітцентру, працював журналістом у газеті "Зарево", згодом перейменованій на "Червону Лубенщину". У березні 1924 року комсомольця Донченка забрали в Червону армію, в Першу Червонокозачу кавалерійську дивізію. Служив спершу червоним козаком, тобто кіннотником, потім полковим навчителем. В автобіографії він писав: "Окремі сторінки повісті "Золотий павучок", де подано побутові малюнки з життя червоної кінноти, автор взяв "з натури" саме з цього перебування свого в армії".
У жовтні 1926-го Донченко демобілізувався, перебрався до Харкова і пішов працювати в сектор юнацької літератури Державного видавництва України. З 1922 року він друкувався в столичній пресі, вступив до Спілки селянських письменників "Плуг" (інших літорганізацій тоді ще не було). Поки Донченко служив у війську, видавництво довго й нудно готувало його першу збірку віршів "Червона писанка" (1926), тож коли вона вийшла, молодий поет готовий був зректися частини творів. Згодом вийшла його друга й остання збірка віршів "Околиці" (1928).
Наступного 1927 року під покровительством ЦК ЛКСМУ виникла комсомольська письменницька організація "Молодняк". Вона почала видавати однойменний журнал. Із її діяльністю пов’язано найцікавіший період у творчості Донченка. У "Молодняку" друкується, а потім виходить окремим виданням його перша п’єса "Комсомольська глушина" (1927), а прозовою родзинкою першого сезону журналу стала його повість "Золотий павучок", яка викликала цілі дискусії в газеті "Комсомолець України". 1928 року повість вийшла окремим виданням, 1929-го її перевидали так само п’ятитисячним накладом (плюс оповідання "Сурми"), однак автора накрила хвиля злої критики. Одні назви статей чого варті: "В шуканнях ухилів" Івана Момота, "Ату його!" — відповідь Донченка Момотові, "Де опортунізм і де халтура" Андрія Клоччі, "Біологія над усе!" Леоніда Смілянського.
І хоча Іван Багмут назвав Донченка однією з найвидатніших фігур серед початківців, це не рятувало. Письменника, який наважився порушити питання любові й сексу в житті комсомольців, звинуватили в порнографії.
Читати далі: Народився Олесь Донченко - український поет, прозаїк, казкар
18 серпня 1836 року в хуторі Переходівка (нині село у Чернігівській області) народився Олександр Кониський, який стане письменником, видавцем, педагогом, напише слова пісні «Молитва за Україну».
Найвідоміші літературні псевдоніми, яких у нього було близько 150 – О. Верниволя, Ф. Ґоровенко, В. Буркун, Перебендя, О. Хуторянин, Полтавець.
Закінчив Ніжинське дворянське училище та Чернігівську гімназію, де й почав писати вірші українською. Після невдалої спроби здобути вищу освіту в Ніжинському юридичному ліцеї і відбуття військової служби, з 1854 року служив на низових посадах у Кримінальній палаті в Полтаві. Здав екстерном іспити на кандидата прав, а після селянської реформи 1861 зайнявся адвокатською практикою, сподіваючись захищати інтереси «визволених невільників». Вів літературну (з 1858) і громадську діяльність, був членом полтавської та київської «Громад», займався організацією недільних шкіл. Сам читав історію в п’яти недільних школах Полтави, одна з яких була вечірня для дорослих. Опублікував українські прописи (1862), підручник з арифметики (1863), читанку для українських шкіл (1882). Підготував підручник про закони, потрібні селянам, який, однак, не був дозволений до друку цензурою. В січні 1863 був заарештований і в позасудовому порядку висланий до Вологди, потім – до Тотьми (нині – РФ). 1865-го отримав дозвіл виїхати за кордон для лікування. 1866-го повернувся в Україну і жив у Катеринославі (нині місто Дніпро), перебуваючи під гласним поліцейським наглядом. Від 1872-го після зняття нагляду переїхав до Києва. Був одним із ініціаторів заснування у Львові Літературного товариства імені Шевченка (1873). У 1880-х роках обирався гласним Київської міської думи, тоді ж захопився проблематикою звичаєвого права. Опублікував у виданні полтавського губернського земства «Земский обзор» статтю «Мировой суд и народные обычаи» про нехтування мировими суддями звичаєвого права (1883) та «Письма из Юго-Западного края» про правовий режим чиншового володіння (1884).
Автор численних поезій і прозових творів.
1885 написав слова пісні «Боже Великий, Єдиний» («Молитва за Україну», музика Миколи Лисенка), що в обробці Олександра Кошиця стала духовним гімном України.
Вів публіцистичну діяльність в Галичині, матеріально й інтелектуально підтримував літературно-науковий і політичний часопис «Правда», який відіграв визначну роль у формуванні української національної свідомості. Був ініціатором перетворення в 1892-му Літературного товариства імені Шевченка в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Йому пожертвував свою бібліотеку і архів, відкрив стипендію і заповів частину грошей.
18 серпня 1649 року Богдан Хмельницький підписав з польським королем Яном II Казимиром Зборівський мирний договір.
Україна на території Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств отримала автономію. На територїї Гетьманщини не мали права перебувати війська Речі Посполитої та євреї.
Козацький реєстр встановили в розмірі 40 тис. осіб.
Резиденція гетьмана розміщувалась у Чигирині. Уряди всіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.
Розгортання війни в 1648-1649 роках було, безумовно, успішним для козаків. Початок Хмельниччини став грандіозним піднесенням козацького впливу і продемонстрував здатність українців протистояти польській армії.
Збаразько-Зборівська кампанія завершилася зміцненням позицій козацтва і закріпленням своїх перемог через особливий юридичний статус частини земель Речі Посполитої. Хоча отримані права були результатом кровопролитної війни, однак закріплені були не угодою рівносильних сторін, але жалуваною грамотою від короля.
Зборівський мирний договір 1649 року вперше за 300 років після падіння Галицько-Волинського князівства відновив Українську державу. Хоча й вона була автономна у складі Речі Посполитої, але фактично її залежність від Польщі була мінімальною. Як справедливо зауважив невідомий автор "Історії Русів", Зборівський договір заклав "камінь заснування нової епохи того (українського - М. Б.) народу [18:135]. Відновлена Зборівським договором Українська козацька держава під назвою Гетьманщина існувала аж до 1764 року до скасування гетьманства російською імператрицею Катериною ІІ.
Слід також підмітити, що Зборівська угода заклала підвалини української держави нового типу. Якщо Київську Русь можна умовно назвати Українською імперією, а Галицько-Волинське князівство - Українським королівством, то створена після Зборова держава носила чітко виражений республіканський характер. Ряд дослідників справедливо називають її козацькою християнською республікою. А потрібно зауважити, що в тодішній Європі було не так уже й багато держав з республіканським ладом правління.
Крім цього в ході Визвольної війни українського народу 1648-1657 років відбулася і соціальна революція і в новоутвореній державі почали бурхливо розвиватися буржуазні відносини.
Події під Зборовом викликали великий міжнародний резонанс у тодішній Європі. Про Зборівську битву і договір писали німецька, французька, англійська преса, по європейських країнах поширювалися численні брошури і летючі листки, увагу Визвольній війні українського народу 1648-1657 років приділяли італійські, німецькі, французькі історики. Багато хто в Європі бачив у Визвольній війні продовження Тридцятилітньої війни 1618-1648 років, оскільки обидві носили антикатолицький характер.
17 серпня 1969 р. львівські «Карпати» стали володарями Кубка СРСР, вигравши фінальний поєдинок зі СКА (Ростов-на-Дону) із рахунком 2:1.
Карпати: Віктор Турпак, Іван Герег, Ростислав Поточняк, Петро Данильчук, Валерій Сиров, Лев Броварський, Володимир Данилюк, Володимир Булгаков, Янош Габовда, Ігор Кульчицький (к), Геннадій Лихачов, головний тренер Ернест Юст.
Голи: Лихачов 62′ Булгаков 66′ — Зінченко 20′
«Карпати» єдиний клуб за всю історію Кубка СРСР, що виграв трофей, виступаючи не у вищій лізі.
На попередніх етапах львів’яни вибили зі змагань дві команди першої групи класу «А». — Так тоді називали вищу лігу — єреванський «Арарат» й одеський «Чорноморець».
У півфіналі на рідному стадіоні «Дружба», тепер «Україна», переграли «Суднобудівник» із Миколаєва — 2:0.
Фаворитом фінальної гри вважали вищелігову команду з Ростова-на-Дону. Вона підпорядковувалася Міністерству оборони, тож мала у своєму складі призовників з усієї країни. Ростовські вболівальники привезли на гру полотно з закликом: «СКА без Кубка — как Дон без воды».
«В Ростові вже підготувалися до зустрічі своєї команди як переможців: командувач Бєліков (згодом він командував Прикарпатським військовим округом) мав вітати їх на білому коні, партійні органи купили килим, яким мали б крокувати переможці відразу після приземлення літака. А ми то все поламали. І хлопці впали та й плачуть. Я більше такого ніколи не бачив. Коли закінчилася гра, Хярмс підійшов до мене і сказав, що навіть коли матиме неприємності, не пошкодує. Ми з ним на радощах випили по келиху файного шампанського, і мені було приємно, що він так очистив свою душу»,- згадує Ігор Кульчицький.
До столиці імперії приїхали кілька десятків тисяч львівських фанів. Зі Львова замовили спеціальний потяг “Львів – Москва”, який напряму доставив до столиці СРСР сотні львівських уболівальників, переважно робітників підприємств заводів “Електрон”, “Львівсільмаш”, ЛАЗ, швейної фірми “Маяк”. Львів’яни приїхали із транспарантами “Кубок Львову”, “Тільки за “Карпати”, а також розтягнули велике полотно із зображенням лева, який тримає Кубок.
Кубок був зі срібла та кришталю. На його кришці писали назву кожної команди, яка його вигравала, разом із датою фіналу. Володар Кубка зберігав його до наступного фіналу. Потім його забирав наступний переможець до наступного фіналу. І так далі. У Львові Кубок виставляли в Історичному музеї. Таким чином його могли оглянути зблизька всі охочі. Тепер цей футбольний трофей зберігають у Залі футбольної слави в москві, де експонують регалії, що їх виграли московські футболісти та збірні СРСР, розпочинаючи з 1930-х років. На кришці Кубка серед інших є також напис: «Карпати» (Львів), 1969».
14 серпня 1941 року провідник ОУН Степан Бандера надіслав райхсміністру Альфреду Розенбергу відкритий лист-відмову на вимогу нацистського керівництва скасувати Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року та припинити діяльність ОУН.
Проголошення відновлення української державности Актом 30 червня 1941 р. мало історичне значення. По-перше, це змусило нацистів ще на початку окупації частково виявити свої справжні колонізаційні плани щодо окупованих земель на Сході, що розвіяло у значної частини українських політиків ілюзії про визвольну місію гітлерівських армій. По-друге, проголошення, а потім відважне відстоювання незалежницької декларації дало ОУН(Б) морально-політичну перевагу для того, аби очолити національний рух опору. Актом 30 червня ще на початку війни було задекларовано бажання активної частини українського народу перетворити свою Батьківщину на суб’єкт міжнародної політики, а не лише на «мовчазне» поле бою чужих армій.
Бандера наголосив, що ОУН бореться за вільну та незалежну Україну, а право на створення свого уряду виборче і засноване на крові та визвольній боротьбі українського народу. Він передав німецькій владі меморандум та лист із чіткою позицією: відкликання Акту та призупинення діяльності українського націоналістичного руху є неприйнятними.
Через тверду позицію та відмову підкоритися ультиматуму керівництва ОУН реакція окупаційного режиму була жорсткою; лідерів ОУН, зокрема Бандеру та Стецька, невдовзі ув'язнили та згодом відправили до концентраційного табору Заксенгаузен.
Братів Бандери Василя та Олександра було закатовано у кінці липня 1942 р. у концтаборі Аушвіц. У Херсоні [є версія, що в Миколаєві] ґестапо розстріляло третього брата Богдана. Та у львівській в'язниці - вбили брата дружини.
Одночасно НКВД у Києві розстріляло 10 липня 1941 р. батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори.
Відтак у вересні 1941 року на І конференції ОУН(б) з огляду на вищезазначені події було вирішено вважати Німеччину ворогом нарівні з СРСР.
Організація українських націоналістів остаточно перейшла в антинімецьке підпілля та встала на шлях збройної боротьби з окупантами.
