Історія

Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області інформує

   Наприкінці грудня минулого року Урядом ухвалено рішення щодо оптимізації структури окремих районних управлінь Пенсійного фонду України шляхом їх об’єднання. Передусім такий крок стосується районів з невеликою кількістю пенсіонерів. Безумовно, виникли питання для чого потрібно об’єднувати районні управління, що таке об’єднання дасть людині та державі? Навіть поширюється інформація про те, що у зв’язку із таким об’єднанням в окремих районах взагалі ліквідують управління Пенсійного фонду, а пенсіонерам доведеться їхати за десятки кілометрів для вирішення своїх питань.

Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області інформує громадськість про те, що кількість управлінь Пенсійного фонду в районах та містах Миколаївської бласті зменшиться з 24 до 22. При цьому погіршення якості обслуговування пенсіонерів, застрахованих осіб і страхувальників не буде. Фахівці з питань пенсійного забезпечення в Арбузинському та Врадіївському районах працюватимуть і надалі в тих самих приміщеннях, залах обслуговування, кабінетах, як і до об’єднання. Об’єднання кількох управлінь в одне не тягне за собою скорочення спеціалістів, які зайняті наданням послуг. Оптимізовано буде керівний склад.

Таке об’єднання є суто організаційним і його мета - покращити якість управління в пенсійній системі, ефективно та економно витрачати матеріальні та фінансові ресурси, оптимізувати зусилля працівників.

Об’єднання дасть змогу скоротити саме керівний апарат, централізувати функції кадрової та бухгалтерської служб. У підрозділах фонду  продовжуватимуть працювати спеціалісти з обслуговування громадян, призначення, перерахунку та виплати пенсій, платежів до пенсійної системи, контрольно-перевірочної роботи, ведення електронних реєстрів, підтримки, адміністрування і захисту інформаційно-аналітичних систем, юридичної служби, які надаватимуть всю необхідну інформацію відповідно до запитів громадян, страхувальників та застрахованих осіб, повноваження керівників вищезазначених структурних підрозділів залишаються незмінними.

Отже, оптимізація територіальних органів Пенсійного фонду - це ще один важливий крок на шляху створення якісно нової системи пенсійного забезпечення, головною його метою і критерієм оцінки є схвальні відгуки громадян щодо якості наданих послуг!

До уваги громадян. Порядок отримання витягу з кадастру самостійно

   У рамках реалізації програми електронне урядування, з серпня 2015 р. в Україні запроваджено нову можливість щодо замовлення витягу з кадастру онлайн з оплатою послуги банківською карткою.

Щоб замовити витяг з ДЗК онлайн, перейдіть на сайт Публічної кадастрової карти та знайдіть свою ділянку за 19-тизначним кадастровим номером.

Результат адміністративної послуг, не залежно від місця знаходження земельної ділянки,  замовник може отримати в любому центрі надання адміністративних послуг України.

ВАЖЛИВО ЗНАТИ:

         А) На отримання витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку мають право:

1.    Власники, користувачі даної земельної ділянки або уповноважені ними особи (за довіреністю);

2.    Спадкоємці осіб, зазначених у пункті 1, або уповноважені ними особи (за довіреністю);

3.    Особа, якій належить речове право на дану земельну ділянку.

4.    Інші особи, які зазначені в частині 5 статті 38 Закону України «Про Державний земельний кадастр» та в пункті 175 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051.

         Б) Відмова у наданні відомостей з Державного земельного кадастру надається у формі повідомлення у разі, коли:

1.    У Державному земельному кадастрі відсутні запитувані відомості;

2.    Із заявою про надання відомостей з Державного земельного кадастру звернулася неналежна особа (див. пункт А)

3.    Документи подані не в повному обсязі та/або не відповідають вимогам, встановленим законом.

         В) Вартість послуги «Надання відомостей з Державного земельного кадастру у формі Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку»:

Надання відомостей з Державного земельного кадастру у формі Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку здійснюється на платній основі.

Розмір плати за надання послуги визначений Порядком справляння плати за надання Державним агентством земельних ресурсів та його територіальними органами платних адміністративних послуг, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України  від 1 серпня 2011 р. № 835.

Станом на 20.07.2015 розмір плати за надання Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку адміністративної послуги становить
53 (п’ятдесят три) грн. 00 коп.

Також може бути утримана певна комісія банку за проведення платежу.

Інструкція з використання електронного сервісу «Замовлення через мережу Інтернет Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку»

«Прозорі інтегровані офіси» - Центри надання адміністративних послуг на Миколаївщині

   6 вересня 2012 року ухвалено Закон України «Про адміністративні послуги». Його проект готувався робочою групою Міністерства юстиції більше чотирьох років, взявши за основу доктрину адміністративних послуг, розроблену Центром політико-правових реформ з урахуванням кращого зарубіжного досвіду.

Закон «Про адміністративні послуги» містить чимало позитивних новацій. Насамперед, це впровадження ідеї служіння держави громадянам, забезпечення реалізації прав громадян та суб’єктів господарювання через надання адміністративних послуг.

Закон вимагає від органів місцевого самоврядування та районних державних адміністрацій утворення центрів надання адміністративних послуг (ЦНАП), що повинно створити зручніші та доступніші умови спілкування громадян з владою.

Вже зараз у містах обласного значення та районних центрах області почали працювати «прозорі інтегровані офіси» - Центри надання адміністративних послуг.

Детальніше: «Прозорі інтегровані офіси» - Центри надання адміністративних послуг на Миколаївщині

Історія Братьского району

Північне Причорномор’є, де розташований Братський район – досить значна частина території  України. Вченими, що вивчали цю територію  було доведено, що давні слов’янські поселення на території району існували уже півтори-дві тисячі років тому. Про це переконливо свідчать дві сотні стародавніх могил-курганів, що височать у примертвоводських степах по всій території Братщини. Розкопки, виконані археологами, підтвердили, що ці дивовижні і величні пам’ятники, набагато давніші від уславлених єгипетських пірамід і належать до прадавньої слов’янської культури.

В 14-16 століттях широка смуга українського степу була заселена втікачами із кріпацької неволі, які заснували Запорізьку Січ. На території нашого району в ті часи виникла козача слобода Камянуватка, потім Орлове Поле, а в 16-17 столітті гайдамацькі села - нинішні Ганнівка, Костувате, Мостове, Лісове , Кам'янокостувате, Антонопіль, Крива Пустош.

З більш пізніших історичних джерел відомо, що Причорноморські землі активно заселялись уже у ХVІІІ столітті імператрицею Катериною-ІІ при активній діяльності князя Г.Потьомкіна.

Селище Братське, спочатку як хутір, виникло ще на початку ХVІІ століття на козачій переправі по шляху на Соколи ( Вознесенськ). До хутора-зимівника стали переселятися козаки та осідати гайдамаки та кріпаки, що  втекли з неволі. Хутір переріс у село. Його назвали Братське. За однією з версій істориків, ця назва пішла від слова „братчики” (товариші), як іменували один одного при звертанні козаки та гайдамаки. За іншою версією селище було назване Братським на честь трьох братів Живковичів, які в 1788 році одержали від Катерини ІІ  45 тис. десятин землі на цій території. Пан Живкович намагався наповнити село ремісниками, торговцями, розвинути його і перетворити в містечко. Він давав ділянки під оселі, сприяв будівництву хат. В Братське з різних місць переселялися міщани.

Щоб мати до столу свіжу птицю, Живковичі в середині минулого століття звеліли загатити міцною греблею скелясту балку за бугром на схід від Братського, обсадити ставок лісом і побудувати над ним пташню. Після відміни кріпацтва німці - орендатори Антони продовжували вирощувати там для пана гусей, качок, курей - цесарок. Хутір став називатися Птичим (Антона).

Процвітали торгівля, гончарство, ткацтво, обробка шкір, шевство і кравецтво, шорництво, столярне та ковальське діло.

У 1828 році Братське одержало статус містечка. Було збудовано вітряки, водяний млин, олійні, чинбарні, церква.

В 1864 році Братське стало центром волості. Пан своїм коштом побудував приміщення для волосної управи, в якому зараз знаходиться редакція райгазети «Перемога», а на місці колишньої церкви знаходиться кінотеатр «Дружба» нині там Будинок культури.

Братське довгі роки – аж до революції 1917 року, територіально підпорядковувалось Єлисаветградському  повіту Херсонської губернії.

Згодом при проведенні адміністративно-територіального поділу УРСР відповідно до Постанови №310  ВУЦВК в березні 1923 року був створений Братський район із Ганнівської та Братської волостей, який до 1944 року належав Одеській області. Після закінчення Великої вітчизняної війни район було  приєднано до Миколаївської області.

У 50-60 роки районом керували :  О. Гришанін, Т.А. Крищенко, Є.Д. Костюк, М.Г. Єнін, І.В. Ященко, В.Т. Юрченко, І.Д. Власов, П.П. Краков'як,  перший секретар райкому партії (1968-1986рр.) Б.І. Турбаївський ( Орден Леніна, Трудового  Червоного прапора, медаль «За трудову доблесть»), голова райвиконкому  -  І.І. Міщенко.

Знання та вміння розвитку сільськогогосподарського виробництва  віддали: І.І. Гавриляк, А.І. Ботнаренко, С.В. Шалигін, П.П. Цуркан, М.Л. Вчорашній, С.Я. Поляков, І.Г. Агарков, М.М. Юдов, К.І. Буцан, І.О. Куліш., Д.І. Куцовський, О.А. Волик, В.К. Новік.

Знані братчани добрими справами - С.Л. Могильницький, А.М. та В.О. Коноваленки. Вагомий внесок у розвиток району зробили О.М. Плахотник, І.М. Поліщук, В.П. Плюта, М.О. Дробітько, А.Г. Саньков, Г.П. Пасічник, М.Є. Тепла, М.М. Капінус, І.П. Василюк, О.О. Гончаров, Т.І. Чамата,   Г.М. Мамедов. Пошаною і повагою братчан  користуються лікарі Л.В. Коропатнюк, М.А Черно, К.В. Столяренко, працівники культури  - подружжя Хілобків -  Надія Миколаївна та Микола Андрійович, В.В. Григораш, А.В. Печенюк, Н.І. Кравчук, Г.О. Бистріцька, редактор районної газети «Перемога»  С.В. Самойленко, краєзнавець М.М. Радкевич.

Історична довідка. Березанський район

Березанка(до 1914 р. Александерфельд, до 1923 р. Суворово, до 1966 р. Тилигуло- Березанка) - селище міського типу (з 1966 р.), центр однойменного району. Розташованийв долині річки Сосик, близько Сосицкого лиману. Відстань до обласного центру - 57 км, до найближчої залізничної станції Березівка на лінії Одеса - Помошня Одеської залізної дороги - 50 км. В 2 км від селища проходить автодорога Миколаїв - Одеса. Населення - 4500людей. СелищноїРади підлеглі села Андріївка, Малахове, Марківка й Попільне.
Прозаселення території нинішнього селища і його окраїн у далекій давнині свідчать виявлені тут залишки поселень епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоріччя до н.е. ) і скіфського часу (IV-II вв. до н. ери).
В XVI-XVII вв. встепах, що прилягають до Березаського, Сосицкогой Тилигульськоголиманів, кочували ногайськіорди, зокрема Едисанська (Очаковська). Борючись за звільнення споконвічних слов'янських земель від завойовників, сюди не раз приходили загони запорізьких козаків. Про одне з таких рейдів запорожців, що зупинилися на річці Сосик (у районі нинішнього селища), згадується в меморіалі військового судді Головатого від 14 серпня 1769 р. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. з авангардними частинами російської армії тут кілька днів перебував російський полководець А. В. Суворов.
Після звільнення території Північного Причорномор'я від турецьких завойовників,землями в цій місцевості довгий час володіли поміщики Погорєльські, а пізніше - Арнольди. В 1866 р. 32 вихідця з німецьких колоній на Одещинікупили в поміщика А. Арнольди 3337 десятин землі. На лівому схилі Сосицкійбалки було засноване поселення, яке вперше згадується в письмових джерелах за 1876 р. за назвою Александерфельд. Користуючись наданими царським урядом пільгами й володіючи великими ділянками землі (від 25 до 225 десятин), колоністи успішно розбудовували своє господарство. В 1882 р. тут в 60 дворах проживало 386 людей. З 1879 р. село стало центром волості .
Колоністи займалися товарним землеробством, вирощуючи на продаж переважно пшеницю. Крім того, розводили  велику рогатухудобу, свиней. Більшість хазяїв володіли 1-2 десятинами виноградників, мали по 15-20 робочих коней, 10-15 корів і 5-10 свиней. У загальнім користуванні поселенців перебувало 8 десятин саду .
Розташування села поблизу жвавої дороги створювало сприятливі умови для збуту сільськогосподарської продукції на ринках Миколаєва й Одеси. Щонеділі в Александерфельдізбиралися базари, два рази в рік - багатолюдні ярмарки. Наприкінці  XIX в. у селі діяли паровий млин, маслобійня, шкіряні, швейній ковальські майстрині. В 1882 р. тут налічувалося 45 ремісників. Біля села колоністи добували будівельний камінь, який збували по 5 руб. за кубічний сажень. 24 торговця мали свої крамниці. Завдяки наявності сільськогосподарської техніки й достатньої кількості робочої худоби, а також застосуванню органічних добрив місцеві хазяї кожний, навіть несприятливий по погодних умовах, рік одержували з десятини врожай більш високий, чому селяни сусідніх сіл Адамівки й Анатолівки, більшість яких володіли невеликими наділами .
Через малоземелля й потреби частина жителів цих сіл змушена була наймитувати в господарствах колоністів. Крім них, тут трудилися ще й сторонні сезонні сільськогосподарські робітники з Київської, Подільської й Полтавської губерній. Більшість заможних хазяїв наймали на річну роботу до 5 і на сезонну - до 15 сільськогосподарських робітників. Умови життя й праці батраків були вкрай важкими. Жили вони в стайнях, а харчувалися на т.зв. чорній кухні. Частина селян- бідняків, що працювали в господарствах колоністів, осідала в Александерфельдіна постійне проживання. Крім того, біднота села поповнювалася за рахунок німецького населення, серед якого також відбувався процес класового розшарування. За даними земства, в 1890 р. 10 проц. населення Александерфельда становили безземельні селяни , яким теж доводилося наймитувати в багатіїв. Оплата праці батраків не перевищувала 20 коп. у день. Особливо страждали від засилля александерфельдских куркулів бідняки найближчого села Адамовки. У неврожайні роки багаті колоністи позичали місцевим батракам хліб на кабальних умовах, а плату за їхню роботу, користуючись напливом дешевої робочої сили з інших губерній, рік у рік знижували. Це обурювало селян. Навесні 1905 р. вони відібрали в куркулів і сусіднього поміщика худобу, майно. Місцеві батраки припинили роботу, вимагаючи від багатих колоністів підвищення оплати праці. Удавшись до жорстоких репресій, влади придушили селянські хвилювання. Медичної допомоги основна маса жителів на місці не одержувала. Донайближчого лікаря їм доводилося їздити за 40-50 верст - у село Ландау або місто Очаків . В Александерфельді часто спалахували епідемії тифу, холери, дифтерії, дизентерії й інших хвороб, від яких страждали в першу чергу сільськогосподарські робітники, що жили в антисанітарних умовах. Напередодні Лютневої буржуазно-демократичної революції в селі почав працювати фельдшерський пункт. В 1866 р. тут відкрилася німецька парафіяльна однокласна школа (в 1880 р. була перетворена в чотирикласне реальне училище). Заможні колоністи посилали своїх дітей у міста для навчання в гімназіях.

Детальніше: Історична довідка. Березанський район

Історична довідка. Баштанський район

Історичний шлях міста Баштанки (до 1928 року Полтавки) починається з 1806 року, коли на казенних землях, де вона тепер розташована, царський уряд оселив переселенців з Полтавської та Чернігівської губерній.

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. Полтавка стала військовим поселенням. У 1830 році вона входила до складу 1-го Бузького уланського полку. В селі на той час налічувалося 214 дворів і 1216 жителів.

Наприкінці ХІХ ст. в селі, що за адміністративним поділом як центр волості входило до Херсонського повіту Херсонської губернії, розміщувалось волосне управління, земська поштова станція, мешкало понад 7 тис. чоловік. Щотижня відбувався базар, тричі на рік – ярмарок. У 1887 році в селі діяло 44 дрібні, переважно борошномельні, підприємства і торгувало 27 крамниць. За даними на 1905 рік тут налічувалося 9 ковалів, 5 шевців, 12 теслярів і 3  ткачів.

Першу школу в Полтавці було відкрито 1860 року. Наступного року розпочала роботу церковнопарафіяльна школа, яку відвідувало 20 дітей. З 1866 року в селі відкрилася перша земська школа, через 2 роки – друга, а в 1897 році – третя. У 1912 році земство побудувало в Полтавці першу дільничу лікарню на 10 ліжок.  Силами місцевої інтелігенції в Полтавці в 1899 році було створено селянський театр. Організатором його був начальник поштового відділення К.І. Балафатов.

Детальніше: Історична довідка. Баштанський район

Історична довідка. Арбузинський район.

В місцях, де тепер розташована Арбузинка, в середині XVIII ст. шукали прит тулку кріпаки-втікачі з Брацлавщини, Київщини, Поділля, Волині, учасники селянсько-козацьких повстань на Україні. На річці Арбузинці в ті часи виникло кілька дрібних поселень: Гайдамацьке, Молдаванське, Литовське. В поселенні Гайдамацькому була навіть православна церква . Невдовзі сюди ще прибуло кілька сімей з Полтавщини. Всі поселення згодом злилися в одне село Арбузинку. Жителі його спочатку перебували на становищі казенних селян. Але через кільїуі років село і навколишні землі були відведені сенатом поміщикам-колонізаторам Дауен-гауеру і Окснеру. Переважна більшість жителів стала кріпаками. В 1812 році казен¬них селян в селі залишилося лише 24 ревізькі душі . Всього ж у ньому налічувалося понад 300 мешканців, які жили з хліборобства, скотарства, дехто – з гончарства. Всі селяни сплачували подушний податок, виконували гужову, будівельну повинності.

1817 року Арбузинку переведено в розряд військових поселень. У селі розмістився ескадрон 3-го полку Бузької уланської дивізії , який перебував на повному утриманні місцевих жителів. Поселенці займалися не тільки військовою справою, а й хліборобством. Всі юридично-правові питання вирішували офіцери. За найменшу провину поселенців карали нагаями. В 50-і роки XIX ст. кількох чоловіків, які висловилися проти нестерпної муштри, жорстоко побили. Не витримавши знущань, поселенець Малинов у 1857 році покінчив життя самогубством. У 1857 році, на час ліквідації військових поселень, населення Арбузинки становило 2390 чоловік . За указами 1866-67 рр. жителі її були переведені на становище державних селян. Наділи одержали 1418 ревізьких душ. Було викуплено 13,6 тис. десятин землі . Поміщики та куркулі прирізали собі 2,4 тис. десятин общинної землі. Землевласникам Дауенгауеру, Окснеру належало по 1 тис. десятин, 12 куркулів мали по 50 – 70 десятин, а дехто й до 300. Колишні військові поселенці та солдати у відставці одержали землю в різних місцях. Бідняки стали довічними боржниками держави. З 13,6 тис. десятин общинної землі 11,2 тис. були податними. Селяни щорічно сплачували державі понад 10 тис. крб. Викупні недоїмки весь час зростали. В 80-і роки вони становили суми, які часто перевищували все, що заробляли селяни за рік, або навіть і за два .

Детальніше: Історична довідка. Арбузинський район.

Оглоблин Олександр Петрович (1899 – 1992)

Оглоблин Олександр Петрович – видатний український історик, народився 6 грудня 1899 р. у Києві у родині службовця. У вісім років його віддали до підготовчого класу 3-ї чоловічої гімназії на Подолі, котру відвідували переважно діти міщан, духовенства і купецтва.

Свідомість майбутнього історика формувалася під впливом Київського Подолу, що славився архітектурою Мазепинської доби. Багато навчився і від учителя історії в гімназії, вихованця В.Б.Антоновича – відомого українського вченого В.Г.Ляскоронського.

1917 року вступив на історико–філологічний факультет Київського університету. Він слухав лекції і працював у семінарах таких відомих вчених, як М.В.Довнар-Запольський, Ю.А.Кулаківський, С.Т.Голуб’єв та ін.

Особливо плідно працював у семінарі приват–доцента П.П. Смирнова, де вивчав історію російської колонізації та історію російської географії. В університеті відбувся і науковий дебют молодого дослідника. Під керівництвом професора Довнар-Запольського він опрацював тему “Дискусійні питання історії східнослов’янського розселення”.

У 1919 р. одержав диплом і влаштувався вчителем української мови та українознавства в гімназії Товариства благоустрою дачних поселень в Пущі-Водиці під Києвом, а з 20 березня 1920 р. перейшов працювати викладачем історії до Київського Робітничо-Селянського університету (РСУ). Викладав також історію України на Вищих політичних курсах Правобережної України при ЦК КП(б)У. Однак робота в РСУ не задовольняла Олександра Петровича і він прагнув повернутися до університету (з 1920 р. – Київський Вищий інститут народної освіти ім. М.Драгоманова, ВІНО).

Здійснилася його мрія 27 березня 1921 р., коли на запрошення ректора М.І.Лободи влаштувався викладачем університету.

Київський університет – це ціла епоха в житті дослідника. Саме тут розкрився талант здібного педагога та вдумливого і ерудованого дослідника. Мало не 20 років (з перервою) вчений віддав цьому закладові. Тут він займається і організаційною роботою. Вже в травні того ж 1921 р. очолив комісію для вироблення статуту університету, де рішуче ставив питання українізації. Проте, ця боротьба скінчилася перемогою педагогічної групи, за якою стояв народний комісаріат освіти УРСР. Згодом до адміністративних обов’язків додалося ще й деканство на факультеті профосвіти та соцвиховання.

27 квітня 1922 р. історика було обрано професором кафедри нової історії України, яку він і очолив. На той час молодому вченому виповнилося тільки 22 роки (!). Читав науковець і курс історії України другої половини ХVІІ – початку ХХ ст., вів спецсемінари з історії класової боротьби в Україні та історії українського господарства. У лютому 1923 р. вчений здійснив подорож до Полтави, де відстояв від варварського знищення антирелігійниками знамениту Покровську церкву Калнишевського (1764). Одночасно з викладацькою роботою очолював комісію для заснування музею М.П.Драгоманова у ВІНО (1921).

Упродовж 1921–1926 рр. завідував історичною бібліотекою ім. Лазаревського. Проте найбільшим успіхом вченого став заснований ним при ВІНО економічний семінар історії України (1921 р.), перетворений в 1923 р. на історичний семінар вищого типу (ІСВТ) (1923–1928 рр.), який готував аспірантів та спеціалістів для вищої школи і науково-дослідної роботи.

Одночасно з ростом авторитету семінару зростала вага у наукових колах і його керівника. Апогеєм наукової кар’єри Оглоблина став захист у великому залі Одеського ІНО докторської дисертації ”Передкапіталістична фабрика в Україні” (10 червня 1926 р.)

Не можна поминути внеску Оглобина і до розвитку інших науково-педагогічних осередків Києва. Так, він плідно і натхненно працював у Київському археологічному інституті (1921-1922), Інституті народного господарства (1928-1930), Інституті шкіряної промисловості (1930), співпрацював з Центральним архівним управлінням (ЦАУ), за дорученням якого у квітні 1929 р. приїздив до м. Миколаєва заснувати там Центральний історичний архів Південної України.

Оглоблин їздить до різних міст для збору архівного матеріалу. Влітку 1929 р. відвідав Москву, де знайшов невідомі документи про зв’язки гетьмана “ханської України” Петрика (Петра Іваненка) з вищими колами української старшини, зокрема, з Мазепою. Згодом вчений написав низку напрочуд цікавих статей з політичної історії України кінця ХVІІ-ХVІІІ ст., що й до цього часу не втратили своєї наукової цінності. Це, зокрема, “Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)”, “ Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р.”, “До історії Руїни”, “До історії політичної думки на початку ХVІІІ ст.” Цей період в історії України розглядався науковцем, як надзвичайно важливий. То був час, коли автономістично настроєна козацька старшина, використовуючи різні держави (Польщу, Туреччину, Кримське ханство, Росію, Швецію), бажала вибороти Україні політичну незалежність. Проаналізувавши договори гетьмана Петрика з Кримом, дослідник підвів підсумок – це були угоди двох вільних держав, скеровані проти Московщини.

Досліджуючи добу Мазепи, історик підійшов до думки, що це був час відродження політичного, економічного, культурного життя, який наступив після Руїни. Хоча роль Мазепи трактувалася ним переважно в офіційному руслі, все ж вчений визнав його продовжувачем справи і планів Б.Хмельницького, визначним державником і дипломатом.

Окремий цикл праць Оглоблина присвячений проблематиці українського автономізму в другій половині ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст., пов’язаний безпосередньо з українським національним відродженням. Вивчаючи цей етап історичного розвитку, виступив оборонцем української аристократії того часу, її політичних, суспільних і культурних заслуг. Рефреном проходить думка про безперервність ідеологічного чину української політичної еміграції, що майже до 1760-х років діяла в Європі, починаючи з часів визвольних змагань гетьманів Мазепи (1687-1709) і Орлика (1710-1742) й мала певний ідейний, а подекуди й організований контакт з автономістичним рухом України.

Усе ж основною нивою, яку вчений мозольно орав довгі роки, створивши цілу школу науковців, була історія господарства України.

Дослідження історії докапіталістичної фабрики України було відзначено премією Укрголовнауки за 1926 рік.

Важливою ланкою творчого життя Оглоблина була його діяльність у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН). 1 січня 1930 р. науковця за згодою Д.Багалія було призначено виконуючим обов’язки керівника Комісії для вивчення суспільно-економічної історії України ХVІІІ-ХІХ століть у зв’язку з історією революційної боротьби (КВСЄІУ).

Спочатку комісією керував сам Багалій, а після смерті у 1932 р. його заступив Оглоблин. Основна робота, як керівника, зводилася до організаторських чинностей: він заступав на час відсутності Багалія, організовував засідання, редагував праці. За рік вчений подолав і свою науково-академічну тему: зібрав матеріал про повстання Петрика та з історії України.

Радянський тоталітарний режим “гідно подякував” своєму ентузіастові. Репресивні органи, які давно придивлялися до Оглоблина, наприкінці 1930 року вирішили “брати” вченого. Ще й досі не відомо, що інкримінувало НКВС Оглоблину. Відомо тільки, що вже на початку 1931 р. історика – “марксиста” випустили, але дослідник змушений був виступати з самокритичними статтями та доповідями, паплюжити самого себе і свій науковий доробок. 16 травня 1931 р. він вперше засудив свої наукові роботи періоду 1920-1925 рр., зазначивши що в них в значній мірі позначилися теорії економізму, у зв’язку з чим недооцінено класову боротьбу в Україні.

Щоб виправити ситуацію, пообіцяв написати “Методологію історії фабрик в Україні”. Паплюжив він самого себе і на сесії ВУАН, де визнав помилки, яких і не було, наприклад, схиляння до наукової концепції Грушевського, дружба з Слабченком, вплив школи Довнар-Запольського та ін.

Фарс на цьому не закінчився. Його систематично викликали для чергової обробки, щоб додати нової порції страху. Вінцем кампанії цькування стали події 27-28 травня 1931 р. у Києві, коли за ініціативою Київської філії товариства істориків – марксистів відбулася дискусія за доповіддю Т.Т.Скубицького про буцім-то буржуазну оглоблинську концепцію українського історичного процесу. З вуст ієрархів ВУАН і рядових колег, навіть учнів Оглоблина, на його голову лилися цебрами ідеологічні помиї.

Висновок дискусії приголомшував: Оглоблин визнавався типовим буржуазним істориком, якому не місце серед вчених соціалістичної України. Фактично, це був вирок, що означав цілковиту руїну наукових задумів і життєвих сподівань, відлучення від улюбленої справи з подальшим етапуванням в небуття.

І все ж науковець не втратив надії. Зосереджує сили на копіткій архівній роботі в Археографічній комісії ВУАН, членом якої був обраний ще 8 травня 1930 р., пов’язаній, головним чином, з виданням “Архіву Коша Запорозької Січі” та редагуванням праць Багалія. Разом з істориками М.Ф. Тищенком та М.М.Ткаченком він ще входив до бригади Полонської–Василенко, що готувала запорозьку архівну спадщину до друку.

Цей науковий гурт розробив проект видання, що мав включати 7 томів, укладених за проблемно-хронологічним принципом.

Продовжував науковець археографічні студії вже в Історико-Археографічному інституті, куди був переведений Президією ВУАН 13 лютого 1934 р. після ліквідації соціально – економічного відділу ВУАН. Паралельно виконував обов¢язки директора Київського архіву стародавніх актів (КАСА). Під його керівництвом бригада архівістів склала описи 4 актових книг за 1646–1657 рр. (до 3000 аркушів), переглянула 139 актових книг, упорядкувала архіви відомих діячів України – Кулаківського, Рубцова, Довнар-Запольського, Федотова-Чехівського, Левитського, Іконникова, Каманина та Бубнова.

Однак незабаром налетіла перевірка. Вона показала, що архів буцімто став зборищем українських буржуазних націоналістів, кублом контрреволюційного історичного табору, бо, як було зазначено, тут працювали Грушевський, член СВУ Гермайзер, націоналіст Романовський, “фашист” Дубровський. За визначенням комісії, це товариство використовувало архів як прикриття для ворожої діяльності, а директор КАСА спрямовував роботу на обслуговування документальною базою класово-ворожих буржуазних елементів. У висновку, характерному для тих років, відзначалося, що ”за проведення буржуазно-націоналістичної лінії Оглоблина О.П. – з посади директора зняти і з роботи в архіві звільнити.”

На початку 30-х років Оглоблин працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т.Г. Шевченка, де очолював відділ феодалізму. Для музею історик готував монографічне дослідження ”Рудництво на Правобережному Поліссі в кінці ХVІІІ ст.” Ця робота була тісно пов’язана з очолюваною ним експедицією для вивчення промислових запасів та сировинної бази соціалістичної промисловості.

Головна мета, поставлена перед експедицією, була досягнута, а узагальнений і опрацьований матеріал дав можливість Оглоблину зробити висновок про перспективність залізорудної металургії у Київській області.

В Інституті історії матеріальної культури АН УРСР він працював старшим науковим співробітником. Археологічна діяльність голови сектору історії техніки складалася з наукового керівництва Поліською експедицією, інспектування й проведення археологічних розкопок феодального городища в с. Городську під Києвом (р-н с. Трипілля). Дослідник з ентузіазмом брався за все, працював інтенсивно і завзято.

Ніщо не віщувало біди. Та раптом його звільняють. Буцімто за те, що він на означений термін не подав планової роботи “Металургія Правобережної України ХVІІ-ХІХ ст.” і саботував окремі розпорядження адміністрації.

Після кількамісячного безробіття Оглоблин влаштувався старшим науковим співробітником в Інститут історії України АН УРСР, де працював до вересня 1941 р. Робота в інституті відкривала широкий простір для втілення його задумів. Одним з найбільших його зацікавлень була доба гетьмана Мазепи. Тема вимагала вивчення цілого комплексу джерел – історичних письмових, фольклорних, мовних, археологічних тощо, виданих як в Україні, так і за кордоном. Вінцем пошуків стала монографія “Україна в часи Петра І” (11 друкованих аркушів).

Так само плідно працював Олександр Петрович на ниві шевченкіани. Шевченкознавчі праці вченого (“Шевченко і його епоха”, “Шевченко – борець проти кріпосництва й царизму”) відзначаються багатством і свіжістю фактів, новизною порушених питань і тем, оригінальністю суджень і висновків.

Вчений проводив велику роботу і з підготовки наукових кадрів. Серед його вихованців – К.Г.Гуслистий, І.М. Премислер, Ф.О. Ястребов, В.А. Дядиченко, Н.Д. Полонська-Василенко, Ф.Є. Лось, М.І. Марченко, О.С. Сенченко та ін.

Зрештою, йому вдалося відновитися в професорсько-викладацькій діяльності. Так, 1941 р. він очолив кафедру історії України Київського державного університету, ще з 1 листопада 1939 р. обіймав посаду завідувача кафедри історії України Одеського державного університету.

Зі вступом німецьких частин до Києва українська громада покликала професора О.П. Оглоблина на відповідальний пост голови Київської міської управи. На цій посаді за зовсім короткий час чимало зробив для відновлення господарства міста, спробував відродити діяльність ВУАН і розгорнути низку науково – дослідних осередків.

З наближенням Червоної Армії до Києва переїхав до Львова, де відразу ж включився в роботу історичної секції Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка та організованої з ініціативи митрополита А.Шептицького церковно–археографічної комісії. Для неї Олександр Петрович склав проект статуту.

Проживши багато років за тоталітарної доби, дослідник не завагався прийняти рішення, коли і до Львова наблизилася лінія фронту. Вже в березні 1944 р. він на запрошення колегії професорів Українського вільного університету переїхав до Праги, щоб назавжди залишитися на чужині політичним та науковим вигнанцем. У Празі він у 1944 р. написав велику роботу про громадсько-політичні погляди. М.С.Грушевського. Цей науковий твір вченого став його останньою роботою на рідній землі.

Можна стверджувати, що постатей такого масштабу, як О.П.Оглоблин, небагато не лише в українській, але й у світовій науці. Глибина методологічного аналізу, джерелознавча грунтовність, широка ерудиція принесли йому європейське визнання, поставивши до лави найвідоміших вчених світу.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.203-206

Борщак Ілько (1892-1959)

До майже цілком недосліджених сюжетів історії укра­їнської історичної науки належить творчість тих дослідни­ків, яких до складного еміграційного життя довели події так званої громадянської війни. Протягом десятиріч їх позитивний внесок у вивчення минулого України замовчували. Ха­рактеристику спадщини зводили до стандартно різних негативних ярликів. На сьогодні не підлягає сумніву, що вклад цієї великої групи істориків у дослідження історії України вимагає об’єктивного висвітлення з відзначенням, у першу чергу, такого фактографічного і концептуального матеріалу, що може і повинне збагатити уявлення про наше минуле. По­руч з істориками, що визначили своє місце в історичній нау­ці ще в дореволюційні роки (наприклад, М. Грушевський, В. Липинський, Д. Дорошенко, В.Біднов, О.Лотоцький), за кордоном опинилися дослідники, які лише на початку 30-х рр. зайняли відповідне місце в історіографії (В. Заїкин, Б. Крупницький, Д. Олянчин, С. Наріжний, В. Січинський та інші). Одним з найцікавіших представників молодої ге­нерації став І. Борщак.

Ілько Борщак народився на Миколаївщині поблизу Березнегуватого 19 липня 1892 р. в родині шкільного інспектора, «в православній вірі», як він деколи висловлював в автобіографічних згадках. Після навчання у Петербурзькому, Київському, Одеському уні­верситетах, де основним предметом його навчання були пра­во та класична філологія, Борщака залишили при Одеському університеті для дальшої спеціалізації по лінії міжнарод­ного права. У 1914 р. він поїхав у наукове відрядження до Західної Європи і почав свої розшуки від Гааги. Там застав його вибух світової війни. При спробі прорватися додому, в Україну, його захопили німці й інтернували в Касселі. Зав­дяки обмінові між Німеччиною та Росією, він, переїхавши через Норвегію, опинився в межах Російської імперії, його зразу відправили на фронт до Східної Прусії. Поранений у битві під Танненбергом, лежав у шпиталі в Каунасі. Потім - артилерійське училище в Одесі, австрійський та румунський фронти.

Після лютневої революції потрапив у вир подій. Його було обрано членом Української ради військ Румунського фронту. У червні 1918 р. добрався до Києва, де панував режим гетьмана П.Скоропадського, що опирався на німецьку "допомогу". До німців Борщак ніколи не палав симпатією. Але іронія долі захотіла, щоб він одружився з німкою, Софією фон дер Лявниц (1891-1932), перекладачкою Шевченка на французьку мову. Але вона була німкою лише наполовину - мати її з дівочим прізвищем Оленич, вважалося, походила з роду гетьмана Данила Апостола. У серпні 1918 р. німці заарештували Борщака. Три тижні він провів у київській в‘язниці. Упадок гетьмана приніс молодому українському офіцерові моральне задоволення: з рук німецького генерала, який капітулював, він прийняв великий склад боєприпасів, дуже потрібних для армії Української Народної Республіки.

У січні 1919 р. Борщак поміняв мундир на чорний костюм дипломата. В складі місії УНР він від‘їхав до США. Кінець 1919 р. зустрів у Парижі, як секретар української делегації на Мировій конференції. На цей час припадає його зустріч з Уїнстоном Черчилем - йому Борщак намагався довести, що така держава, як Україна, таки існує. В складі Комітету дій він протестує проти угоди Петлюри-Пілсудського, за якою західноукраїнські землі перейшли під владу Польщі.

У листопаді 1922 р. Комітет дій декларує свою підтримку радянській Україні. На думку членів Комітету (серед них також Борщака) лише радянська Україна могла гарантувати соборність всіх українських земель... У ці ж роки (1923) Борщак був членом ефемерної Ліги української культури. Захищаючи права українців Галичини, у 1924 р. зустрічався з керівником Французької соціалістичної партії Леоном Блюмом.

У Парижі Борщак залишився на ціле життя. Тут він остаточно знайшов своє покликання - наукову працю. Він з головою поринув у архівні та бібліотечні пошуки, спершу у Франції, а пізніше в сусідніх країнах. У Франції практично поза полем зору допитливого дослідника не залишилося жодної великої бібліотечної чи архівної збірки. Він зумів проникнути не лише до архівів Міністерства закордонних справ і Міністерства оборони, але також до деяких зачинених приватних колекцій. Після Парижа та інших французьких міст - бібліотеки й архіви Лондона. Відня, Рима, Стокгольма, Упсали, Лейдена, інших міст Бельгії та Голландії.

Всюди вперті розшуки того, що стосується України, особливо її минулого, XVII - початку XX ст., контактів із Заходом, зокрема, з Францією.

Він мріяв про великі всеохоплюючі праці, але в умовах еміграції, постійної гонитви за шматком хліба, фундаментальні праці вдавалося публікувати переважно окремими фрагментами. Та це не зменшувало настирливості дослідника. Він опублікував протягом життя понад 400 праць, серед них більше десятка книжок українською та французькою мовами (деякі перекладено також англійською). Борщак був дуже добрим знавцем західних джерел та літератури з історії України. Його огляд "Україна в літературі Західної Європи". – Париж, 1933. - Т.3-4; 1934. - Т.1-2; 1935. - Т. 1, що вийшов також окремою книжкою, не втратив свого значення досі, хоча й можна до нього додати не одне відкриття пізніших років. До праць історіографічно-джерелознавчого характеру можна зарахувати також такі огляди: "Звідомлення з дослідів в архівах Західної Європи, переслане Українській Академії наук у Києві" - "Записки наукового товариства ім. Шевченка". - Львів, 1924. - Т.134-135; "Наукові установи радянської України", Париж, 1935. - Т. 2; "Історія України. Публікації українською мовою, що появилися поза СРСР". Париж. 1939. - Т. 187.

Узагальнюючий характер мала його брошура "Ідея Соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях". - Париж, 1923.

В основному ж праці Борщака міжвоєнного періоду групувалися довкола кількох основних тем: Козаччина XVII ст., Мазепа і мазепинці, епоха Наполеона, суспільно-політичний рух у Східній Україні та історія української дипломатії. І все це переважно у специфічному французько-українському аспекті.

Доба гетьмана Б.Хмельницького і пізніша Руїна відбилися в серії статей, з яких заслуговують на увагу, зокрема: "Хмельниччина і тодішня французька преса" - "Українська трибуна". - Варшава, 1921. - №187-188; "Франція й Україна. Козаки Б.Хмельницького під Дюнкерхеном" (1645 р.); “По невиданих документах архівів військового міністерства й Міністерства закордонних справ у Парижі”. - Там же, 1922. - №5; "Бопланіана" – Берлін, 1924. - Кн. 2. - № 17; «Європа й Україна у минулому». – “Календар то­вариства «Просвіта» на 1925”. - Львів, 1924; «Давні зв'язки між Англією та Україною». — Лондон. 1931. - Т. 10.

Значно більше уваги присвятив Борщак XVIII століттю, особливо часам гетьманів І.Мазепи та П.Орлика. Спершу виникли десятки статей, наприклад: «Орликіана. Опис невиданих документів про гетьмана Орлика, його родину і ото­чення». - «Хліборобська Україна». - Відень, 1922. - Т. 3; 1923. - Т. 4; «Україна і французька дипломатія XVIII ст.». «Нова Україна». - Прага, 1923. - № 3; «Могила Пилипа Орлика». - «Стара Україна». Львів, 1924. № 6; «Пилип Орлик. Голов­ні дати життя, акції і бібліографії. З нагоди 182-ї річниці його смерті». – Там же, 1924. № 7-8; «Пилип Орлик. Ви­від прав України. З рукопису родинного архіву Дентевілів у Франції». - Там же, 1924. № 9-10: «Діарій Пилипа Орлика» - Там же. 1924. № 9-10; «Гетьман Пилип Орлик і Франція. Сторінка дипломатичної історії» - ЗНТШ. - Львів, 1924. - Т. 134-135; «Арешт Войнаровського» - Там же, 1925. - Т. 138-140; «Мазепа - людина й історичний діяч». - Там же, 1932. - Т. 152. - вип. 1.; «Вольтер і Україна. За невиданими документами». - «Україна». - Київ, 1926. Кн. 1; «Шведчина і французька дипломатія». - «Науковий збірник історичної секції Всеукраїнської Академії наук за 1928 р.». - Київ, 1928 р. Пізніше вийшло кілька книжок: «Життя Мазепи». - Париж, 1931 (разом з Р.Мартелем; книжка витримала не менше дев'яти видань, серед них українське: «Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана». - Львів, 1933); «Великий мазепинець Григорій Орлик, генерал-поручик Людовика XV». - Львів, 1932; «Войнаровський, сестрінок гетьмана Івана Ма­зепи, друг Аврори Кенігсмарк і сибірський в'язень». - Львів, 1939.

Захоплення Наполеоном, яке Борщак виніс ще з дому, вилилось у кілька нарисів. Завершенням стала книжка «На­полеон і Україна». - Львів, 1937.

До XIX-першої половини XX ст. Борщак підійшов як історик суспільно-політичного руху, культури, а також як історик дипломатії. Так виникли праці: «Український мир у Бересті-Литовському». - Париж. 1929. № 4-8; «Україна на Мирній конференції 1919-1923». - Там же. 1937. Т. 1-4; 1938. «Карпатська Україна в міжнародній грі». Львів, 1938; "Нові документи про українську політику Центральних держав 1918 р." - Париж, 1939, №6.

Українсько-французьких культурних взаємин стосувалися такі нариси, як: "Україна в Парижі: - серія фельєтонів паризьких "Українських вістей" 1926, (починаючи від №6) – 1927 рр. (це була частина грандіозного задуму скласти своєрідний путівник по всіх "українських місцях" Західної Європи; з цих мрій нічого не вийшло); "Шевченко у Франції. Нарис з історії французько-українських взаємин". Львів, 1933.

Праці Борщака в основному написані на доброму науковому рівні, переважно на свіжій, вперше використаній саме ним джерельній базі. Ненормальні умови публікацій (у газетах, популярних журналах) деколи примушували Борщака відмовлятися від докладного цитування тих архівних фондів, з яких він черпав відомості. Інколи траплялися помилки. Борщака приваблювала також публіцистика, часто з політичним контекстом.

На початку 20-х рр., коли в радянській Україні без принаймні із-зовні помітних перешкод розгорталося культурне відродження і комуністична партія проголошувала ідеї українізації, його симпатії повернули в бік радянської республіки.

Він взяв активну участь в утворенні радянофільського Союзу українських громадян у Франції (СУГУФ; 1923-1932 рр.), був одним з його лідерів. Хоча ніколи не був комуністом. Союз налічував близько 800 членів, переважно галичан ( не дуже багато, якщо враховувати, що українців у Франції було тоді майже 40 тисяч). При Союзі був гурток українознавства, яким керував Борщак. У 1926-1927 рр. він був одним з організаторів товариства Друзів українського кіно. У 1926-1929 рр. Борщак видавав у Парижі газету Союзу "Українські вісті" (формально головним редактором був О.Севрюк), в програмі якої було записано, що "Українські вісті" обстоюють Соборну Радянську Українську Республіку на всіх українських землях" та "викривають польські й румунські звірства над західноукраїнським населенням й оповіщають їх перед світом".

У цей період Борщак часто друкував свої праці в наукових та літературно-громадських журналах радянської України. В Парижі він зустрівся з політичними і культурними діячами Харкова і Києва: у 1927 р. з Ольгою Багалій-Татариновою, дочкою відомого історика, та неодноразово - з М. Скрипником; у 1928 р. з М. Хвильовим, (який і мешкав у Борщака на вул. Ложьє, 34), дочкою М. Грушевського, етнографом Катериною. Сталінський терор, що розбушувався в радянській Україні в кінці 20-х рр. та затягнувся на кілька десятиріч, не лише припинив контакти з Харковом - Києвом, але і цілком підірвав платформу СУГУФу і його дру­кованого органу. За своє радянофільство в політиці Борщак заплатив у науці тим, що у 1935 р. його обрання дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка президія товариства не затвердила.

У Парижі Борщакові жилося нелегко. Ще у 1931 р. він робив спроби, щоб викладати українську мову та українознавство в Сорбонні — надії не здійснилися. Лише у 1938 р.: він добився постійної праці. Став ініціатором викладання української мови та курсу українознавства в одному з найпрестижніших паризьких вищих навчальних закладів (призначеному, в значній мірі, для підготовки дипломатів – Національній школі живих східних мов). Та політична публіцистика ще часом притягала його. Після Мюнхенської змови 1938 р. написав дві статті проти неї для Львівського “Діла” – їх конфіскувала польська цензура.

Друга світова війна поламала досить вже помірний спо­сіб життя історика. 11 червня 1940 р., напередодні приходу німців, Борщак покинув Париж, 5 вересня 1940 р. окупанти заарештували його. Він провів вісім місяців у зловісній в‘язниці Санте. 16 квітня 1941 р. його звільнили: наближалася війна з Радянським Союзом, а з Борщака хотіли зробити ректора Київського університету (якого німці й не відкривали). 26 лютого 1943 р. його заарештували вдруге, як співробітника деголлівської преси і керівника української антинімецької організації. Якимось чудом його звільнили, але Борщак перейшов на нелегальне становище. До Парижа він повернувся 25 серпня, тоді, коли до столиці увійшла одна з французьких танкових дивізій. Свої окупаційні будні вчений описав у мемуарах «Вісім місяців у Санте. Щоденник 1940-1941». (1946). Безкомпромісність позиції Борщака здобула велику прихильність французької громадськості.

Після закінчення війни Борщак зробив спробу повернутися в Україну. У далекій Франції виглядало, що в Україні життя поступово стабілізується, Борщак прийняв радянське громадянство, в Києві обговорювалося питання про обрання його академіком Академії наук УРСР.

Але з України приходили чимраз тривожніші вісті. Призначення Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У у 1947 р. свідчило, що терор продовжується. Борщак прийшов до радянського посольства і повернув паспорт. Здавалось, важкі випробування часів війни могли підірвати сили вченого. Та він був невтомним. Як професор української мови, літератури і культури, він продовжує свою викладацьку діяльність в Національній школі живих східних мов. 1949 р. стає ди­ректором Архіву української еміграції у Франції, що збері­гався у приміщенні цієї ж Національної школи. У 1949-1953 рр. видає в Парижі науковий журнал «Україна» (вийшло 10 збірників) з численними власними статтями, нарисами, нотатками. Він редагує серію видань українських класиків зі своїми передмовами і примітками: О. Стороженко. «Марко Проклятий». Париж, 1946; М. Костомаров. «Книги буття українського народу». - Париж, 1947; Т. Шевченко. Вибраний Кобзар». - Париж, 1947. Видає перший французький підручник української мови «Українська читанка з гра­матикою, коментарем та словником». - Париж, 1946.

Продовжує попередні дослідження:

Отже, XVIII ст.: «Маловідома французька біографія Юрія Хмельницького». – Нью-Йорк, 1953. Т. 3. № 7. Далі, XVIII ст.: «Історична легенда України. Історія русів». - Париж, 1949; «Гетьман Орлик у Солуні (1723-1724 рр.)» - «Україна». - Париж, 1951. Зб. 5; «Орликіана». - Там же. 1953. Зб. 10; «Слідами гетьмана Розумовського у Франції». - Мюнхен, 1957.

Та, врешті, XIX-початок XX ст.: «Михайло Грушевський. - “Соборна Україна”. - Париж., 1947. № 2; “С. Томашівський - історик України” (До 20-річчя з дня його смерті). - 1951. 3б. 6; «Україна в Парижі. Мандрування й пам'ятки». - Там же. 1949-1953. 3б. 2-10 (перероблені, значно доповнені й продовжені фельєтони паризьких «Українських вістей» 1926-1927 рр.); ”Україна в Російській імперії XIX-початку XX ст. 1800-1917». - «Україна. Стисла енциклопедія». Т. 1. - Торонто, 1963 (видано посмертно). Посмертно опубліковано також чимало статей в «Енциклопедії українознавства» та англомовній «Енциклопедії України».

Передчуваючи недалеке закінчення свого життєвого шля­ху, Борщак взявся переглядати особистий і науковий архіви. Основну частину своїх матеріалів він віддав до Архі­ву української еміграції у Франції, що тепер входив до складу Національного інституту східних мов і цивілізацій. Дещо передав проф. Марі Шерер, колезі за викладацькою діяльністю. З тих матеріалів, які залишилися в руках його молодшого співробітника - Аркадія Жуковського, дещо повертається (як Борщак колись мріяв) в Україну, до фондів Академії наук у Києві.

В листопаді 1990 р. А. Жу­ковський передав через члена-кореспондента АН УРСР П.Соханя підготовлений власноручно Борщаком список йо­го друкованих праць (це три зошити не дуже розбірливим почерком) і доповнений рукою остаточний варіант праці «Україна в літературі Західної Європи». Підсумок того, що збереглося, а що не вціліло з матеріалів Борщака, здається, буде зроблено не скоро. Чи збереглися його щоденник, папери, що стосувалися політичної його діяльності, зокрема 1919-1922 рр., протоколи Найвищої Ради послів 1923 р. відносно Східної Галичини, особисті архіви приятелів, які, під впливом відомостей про українізацію, виїхали в радян­ську Україну, а свої папери залишили Борщакові, - поки що невідомо. Була чимала бібліотека з унікальними видан­нями, серед них Шевченків «Кобзар» 1860 р. з автографом поета (його Борщак купив випадково у Парижі 1927 р.).

Весною 1958 р. Борщака розбив параліч, відняло мову. 11 жовтня 1959 р. його не стало.

Багато амбітних наукових планів, публікаторських задумів обірвалося незавершеними, не доведеними до кінця. Після Борщака залишилася ве­лика наукова та публіцистична спадщина, розпорошена в десятках різних видань, спадщина, яка досі не вивчена як слід. Однак вже сьогодні не підлягає сумніву, що досліджу­вати різноманітні контакти - політичні, дипломатичні, куль­турні - України з країнами Західної Європи, особливо з Францією, періоду середини XVII-початку XX ст. без уваж­ного студіювання праць Борщака просто неможливо.

Заслу­гою історика на довгі часи залишиться популяризація укра­їнської проблематики у франкомовному науковому середовищі та самого імені України в різних громадських колах Франції.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.172-176

Аркас Микола Миколайович (1853-1909)

Микола Миколайович Аркас - український історик, композитор, громадсько-політичний діяч. Народився 7 січня 1853 р. в Миколаєві, де й прожив усе своє життя. Закінчив Новоросійський університет в Одесі в 1875 р. В 1875-1898 рр. служив у морському відомстві в Миколаєві.

Книга М.М.Аркаса «Історія України-Русі» - це перша історія нашої Батьківщини, видана в 1908 р. в Петербурзі українською мовою. Нечуваний для таких видань того часу масовий, 7-тисячний тираж розійшовся протягом кількох місяців. Хоча вона в тогочасному суспільстві була сприйнята й неоднозначно, проте прості люди зустріли написану популярною, дохідливою мовою історію України з любов’ю та захопленням.

Багато було драматизму навколо цієї книги. І популярність, і підтримка прогресивних учасників національно-визвольного та культурного процесу в Україні початку XX ст., і розносна критика за те, що книга, нібито написана на «московський кшалт», написана автором-великодержавником, прислужником російського царизму. Не обійшлося без знеславлення автора як людини (взявся не за свою справу), принизливого тавра дилетанта.

Після жовтневих подій 1917 р. радянська історична наука спочатку перестала помічати книгу, а в роки культу і застою прирекла на повне забуття ім’я автора, зарахувала її до буржуазно-націоналістичної літератури. Тільки в роки короткочасної «хрущовської відлиги» 50-х років про М.М.Аркаса інколи почали згадувати, але не більше.

Його книгу схвально зустріли й вітали її автора такі відомі українські діячі, як Г.Хоткевич, Є.Чикаленко, В.Степаненко, Б.Грінченко, В.Липинський, В.Доманицький, Б.Лепкий та багато інших. Так, Б.Грінченко писав М.Аркасу: «Невже ж Ви не постерігаєте, як Вас усюди, і всі люблять за Вашу історію?».

Дід М.М.Аркаса - Андрій (Андреас) - був грецького походження, з початку XIX ст. назавжди поселився в Миколаєві, знайшов собі другу Батьківщину, в Україні. А його дружина (мати М.М.Аркаса) Софія Петрівна, дочка урядовця Чорноморського флоту, походила з роду української козацької старшини - Богдановичів. Вона прищеплювала синові любов до українських народних звичаїв, пісень, казок, мальовничої природи, простого народу.

Серед музичних творів М.М.Аркаса - записи та обробки народних пісень (80), романси та ін. Головний твір - опера «Катерина» (1891) за сюжетом однойменної поеми Т.Г.Шевченка. Опера була вперше поставлена в 1899 р. у Москві трупою М.Кропивницького, її музика пройнята колоритом української народної пісні.

Демократичні погляди прищеплював вчитель музики П.І.Ніщинський - автор славнозвісного хорового співу «Закувала та сива зозуля». Саме Ніщинський навчив М.М.Аркаса теорії та композиції музики, виконавському мистецтву, розвинув професійний смак кращих зразків українського музичного фольклору.

Проте крововилив у мозок і слідом за тим невиліковний параліч правої руки не дали змоги М.М.Аркасу більше сідати за фортепіано. Опера «Катерина» залишилася єдиною у творчому доробку М.М.Аркаса-композитора. В листі до М.В.Лисенка, видатного українського композитора дожовтневої доби, корифея українського оперного мистецтв, він пише: «Шкодую тільки, що болість моя така дужа і навпаки одібрала у мене можливість працювати на любому музикальному напрямку». До самої смерті М.М. Аркас продовжував цікавитися українським музичним фольклором, як і раніше, запрошував на гастролі у Миколаїв кобзарів і бандуристів з усієї України.

Третім («Історія України-Русі», опера «Катерина») дорогим і рідним дітищем М.М.Аркаса була громадська організація - Миколаївська «Просвіта». Для створення та її діяльності він доклав і зусиль, і матеріальних коштів. В умовах підозри і недовір'я царських властей до «просвіт» не уникнув їх, як і інші учасники, М.М.Аркас. Тим більше, за його зв’язки з багатьма діячами українського національно-культурного руху, спілкування з «простонароддям», кобзарями, бандуристами, участь у відкритті в 1903 р. пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві.

Товариство «Просвіта» мало в Миколаєві попередника - «Інгульську громаду», засновану таємно в 1880 р. Проіснувавши недовго, залишила певний слід в українському духовному житті краю. Під впливом революційних подій 1905-1907рр., ряду практичних заходів (концертів бандуристів, кобзарів, лекцій) стала відчутною гостра потреба і можливість створення культурно-просвітницького об'єднання. З ініціативи М.М.Аркаса група ентузіастів на початку 1907 р. створює «Просвіту» в Миколаєві, а 16 лютого її було зареєстровано.

25 лютого 1907 р. збори товариства головою «Просвіти» обрали М.М.Аркаса, заступниками - А.В.Крижанівського і С.І.Гайдученка. Незабаром товариство об'єднувало вже понад 100 чоловік. Активно працювали в ньому дружина Аркаса - Ольга Іванівна, син Микола Миколайович. Однак «Просвіта» зовсім не замкнулася у вузьконаціональні українські рамки. Навпаки, її членом міг бути представник будь-якої національності.

Дбаючи про національний розвиток представників інших народів, «Просвіта» боролася за впровадження української мови у народну освіту. На кошти її керівника була збудована і утримувалася школа з рідною мовою викладання в с. Христофорівці, така ж школа працювала на його видатки протягом двох років (до смерті М.М.Аркаса) у с.Богданівці. Товариство поширювало українську літературу, читалися лекції про вітчизняне історичне минуле. Перед виставами в театрі М.М.Аркас читав цикли лекцій з історії України. Плідною була й культурно-освітня діяльність. Тільки протягом 1908 р. відбулося майже півсотні літературно-музичних та інших вечорів.

М.М.Аркас та його рідні не з таких уже й значних коштів робили матеріальні пожертвування на користь «Просвіти», допомагали багатьом народним талантам.

Матеріальні нестатки, в яких він жив останні роки, переслідували родину і після смерті М.М.Аркаса 13 березня 1909 р. Для поховання продали останні залишки маєтку. Більше 10 тис. миколаївців провели в останню путь славу і гордість України.

Джерело: Шкварець В.П., Шитюк М.М., Гузенко Ю.І., Давиденко В.М., Кіщак І.Т., Кириленко Т.В., Паліюк В.П., Рагулін В.Я., Семко Л.І., Соболь П.І., Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: Видавництво “Тетра”. – 2000. – С.166-167